Неоромантизм як жанр

Теорія літератури:

   Неоромантизм – стильовий напрям у культурі, літературі та суспільних, гуманітарних науках, який традиційно пов'язують з модерністськими реакціями на позитивізм і натуралізм наприкінці 19 – на початку 20 ст.

  Неоромантизм  виник в умовах гострої кризи сцієнтизму та широкого розповсюдження духовного нігілізму в європейській культурі, які часто характеризують метафоричною формулою "загибель богів".

  У широкому сенсі неоромантизм сполучав різноманітні інтелектуальні реакції науковців, письменників, митців на масову інтернаціоналізацію культури, повсюдну соціалізацію життя, поширення ліберальних цінностей, зокрема етичних настанов у дусі прагматичного індивідуалізму й атомізації суспільного буття на зламі 19–20 ст. З такої мінливої, майже калейдоскопічної зміни контекстів висвітлення

   Неоромантизм постає як самобутня, багатолика інтелектуальна опозиція, духовний бунт супроти тотальності космополітичного проекту Модерну й водночас як його неодмінна складова.

    Стильова тенденція неоромантизму, що виникла на межі XIX—XX ст., генетично пов'язана з класичним романтизмом, досвідом Вальтера Скотта, Джорджа Гордона Байрона, Фенімора Купера, Едгара Алана По, Миколи Гоголя та інших, але при цьому переосмислена в дусі «філософії життя», запереченням нормативної естетики реалізму та натуралізму, позитивістської традиції картезіанства у мистецтві. Інколи неоромантизм неправочинно співвідносять із декадансом.

   Вперше поняття з'явилося у художніх колах наприкінці 80-их XIX ст.; французькі критики вживали його, вказуючи на потребу подолання провінційності побутопису, надання пріоритету чуттєвій сфері людини та вишуканому естетизму, неповторній індивідуальності митця й «аристократизму духу».

      Сюжет:

    Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події.

       Герої:

     Як і попередники — представники романтизму XIX століття, неоромантики заперечували прозу «міщанського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод.

      Визначальні риси неоромантизму: 
– неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, – часом попри безнадійну ситуацію, – зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;

– герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;

– головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;

– зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;

– неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;

– відмова від типізації, натомість застосування символізму. 

Представники світової літератури:

-Р.Кіплінг

-Р.Стівенсон

-Е.Войнич

-Г.Ібсен

-Дж.Лондон

-М.Гумільов

-Л.Андрєєв

-ранній М.Горький

-О.Грін

-Б.Лавреньов

Представники української літератури:

-Ольга Кобилянська ("Людина", "Царівна")

-Леся Українка ("Лісова пісня")

-Олександр Олесь

-Микола Вороний

-Микола Хвильовий                                                                                                                   

Підготували:Міцюк Марія, Снігур Софія, Білявець Катерина, Андрійчук Катерина