Неоромантизм у творчості Лесі Українки
Леся Українка
Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 13 (25)
лютого 1871, Звягель, нині Новоград-Волинський — 19 липня (1
серпня) 1913, Сурамі) — українська письменниця, перекладачка, культурна діячка.
Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози,
публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій
записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913),
«Кассандра» (1903—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911)
та ін.
В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших
жінок давньої та сучасної України.
Творчість Лесі Українки багато
в чому визначає розвиток модерністських тенденцій у літературі ХХ ст. Її
неоромантична, символістська поезія та драматургія означили на рубежі віків
увагу до нових цінностей, нових філософських, буттєвих проблем. Йдеться
насамперед про зосередження на внутрішньому світі людини, на індивідуальній
психології, яка тепер уже менше опосередковується суспільними впливами. Модерна
естетика стала визначальною у творчості поетеси не одразу. Утвердження нових
цінностей означало розрив зі старими святощами, колишніми авторитетами.
Індивідуалізм, горда самодостатність сильної особистості ставали ідеалами
молодого покоління, яке вже не задовольнялося закликами до громадської,
суспільної роботи й боротьби. Поезія, краса ставали вищою цінністю. Бачимо, як
від збірки до збірки Леся Українка все послідовніше й одвертіша в обстоюванні
пріоритету індивідуальної свободи, свободи вибору і свободи творчості.
Питання нового, модерного
мистецтва стало для Лесі Українки чи не основним. Естетичне і культурне
обґрунтування нового мистецтва займало поетесу і теоретично (теорія
“новоромантизму”), і практично (у драмі “У пущі”, де ідея “нового” мистецтва
поставлена у зв’язок з естетичним декадансом, громадським утилітаризмом і
буржуазним прагматизмом). Мистецька й соціальна драма скульптора Річарда
Байрона, подібно до Кассандри, окреслюється розірваним комунікативним
контекстом, в якому індивідуально-творчий порив і громадсько-утилітарний
принцип несумісні.
Вся творча практика Лесі
Українки варіює і розгортає проблематику не об’єктивного історичного характеру,
а питання дискурсивні, проблематику, пов’язану з характером, змістом, формою,
підтекстом і контекстом людського існування та спілкування. У драмі Лесі
Українки “Кассандра” немає єдиної Правди, оскільки смисл сказаного народжується
з контексту – з усієї сукупності думок, міфологічних алюзій, раціональних
передбачень, пропозицій і припущень, із риторики доказу й переконання, із
єдності автора, акторів і глядачів в єдиному творчому дійстві.
Модернізацію української
літератури пов’язувала з вимогами досконалої, виробленої форми, з дисципліною
духу й стильовою вибагливістю. Провідним стилем своєї доби вважала
новоромантизм. Цей стиль, пов’язаний для кожної літератури з відмовою від
реалістичної конкретики, з поривом ins Blau та увагою до індивідуальної
психології й індивідуальних ціннісних орієнтацій. Негоція плаского реалізму,
натуралізму з його життєподібністю й “науковістю”, опосередкованістю людини
зовнішніми обставинами означала розрив, принаймні у зрілій творчості, з
попередньою українською традицією, причому традицією, не лише реалістичною, але
й романтичною. Із закоріненим у фольклор українським романтизмом у Лесі
Українки теж небагато спільного.
Її неоромантичні
персонажі-бунтарі вирізняються насамперед вольовитістю, цілеспрямованістю та
стоїчною готовністю до боротьби й протистояння загалові. Ці неоромантичні
орієнтації поєднуються у творчості з тенденціями, які можна означити як
неокласичні. Вибираючи вже апробовані образи й сюжети, Л.У. здебільшого
розгортає маргінальні, ледь означені мотиви, не наголошені традиційними
інтерпретаціями. Якраз тут їй вдавалось, зокрема, оригінально розкрити
інтелектуальний і чуттєвий досвід модерної жінки, уникнути найжорстокіших табу,
продиктованих патріархальним поглядом га світ. Водночас, очевидно, це звернення
до авторитетних класичних структур допомагало їй вийти з прокрустових меж
української розповідної традиції, яка майже не мала вироблених засобів для
аналізу модерної свідомості, внутрішнього світу інтелігентного
персонажа-сучасника.
Комментарии
Отправить комментарий